Read the rest of this entry »

Read the rest of this entry »

Село Рукомиш,розташоване на березі р. Стрипи. В ньому є дивовижний печерний комплекс , церквиця з XVIII ст., столітній костел і сучасна хресна дорога з купою стацій. Хоча природа таки править бал – відірвати очі від гротів і скель неможливо.

Травертинові скелі – ось як по-науковому називається це диво природи у Рукомиші. В карстових порожнинах Рукомиша було знайдено кістки дрібних голоценових тварин.

Рукомиське родовище травертину придатне для виробництва облицювальних виробів та вапна.

Тільки навіть в радянський час розробляти б ці скелі ніхто б не дав. Для людей вони святі. Дехто навіть вважає Рукомиш “українським Люрдом”.

Чи ховалися в травертинових лабіринтах київські монахи, перелякані нападом Батия в 1240 р., чи це просто легенда – важко сказати. Начебто потім вони пішли до Бучача, де й заснували монастир, а в Рукомиші лишилося тільки кілька ченців. Все це – лише перекази, настільки ж ефемерні, як і міфічні сліди каплички св. Бориса і Гліба, яку було в ті прадавні часи засновано на вершині гори. А от в Другу світову скелі давали притулок людям в часи артилерийських обстрілів.

Перша документальна згадка про Рукомиш походить з 1453 р. А застигла в камені архітектурна історія в села й того молодша: найдавніша його пам’ятка, розташована під скелями мурована церква св. Онуфрія, походить з 1768 р. (начебто зводилась святиня на місці дерев’яної попередниці). Храм будувався на кошти сільського старости та жителів Рукомиша. Видно, що багатіями не були: споруда скромна, лаконічна – для розквіту бароко, який припадає саме на той час, навіть вкрай лаконічна. Головною її прикрасою була скульптура св. Онуфрія роботи самого Йогана-Георга Пінзеля (місцеві скульптуру щиро ангзивали «бовваном» і щороку білили вапном – в результаті Онуфрій був вкритий сантиметровим шаром побілки і майже втратив людські риси.

Церква з овертонами оборонності. Напевно це було передбачено як захист від татар і турків. Стіни зробили широкими, масивними. Збереглися льохи під храмом, до цього часу необстежені. Як то завжди буває: побоюючись того, що в підвали полізе всюдисуща дітлашня, двері в підземелля забили намертво.

Храм в радянський час стояв нечинний, через його дах проривався до сонця клен, дощі смертельно пошкодили ікони. Ремонтом святині займався вже в незалежний час отець Михайло Суканець, що служить в Рукомиші. Стараннями отця до Рукомиша повертається слава відпустового місця, сюди тягнуться прочани. З 2007 р. триває спорудження стацій хресної дороги, тільки їх планується влаштувати не 12, а 13. Остання символізуватиме тернистий шлях України. За вівтарною частиною церкви, там, де шумить невеликий водоспад, облаштовано невеликий басейн. Віруючим здається, що місцева вода цілюща.

Весною 2007 р. в Рукомиші побував польський режисер Єжи Гоффман (автор “Вогнем і мечем”).

Над храмом рукотворним – нерукотворна святиня. Низенькі двері в скелі відкриваються в досить простору печеру (25 м2). Правда, сліди людської праці й тут помітні: видно, що камінь тут вирубували. Високо вгорі – маленьке віконце. Засклене. На скелястій підлозі – килим, в кутку – вівтар з іконками. На стелі печерного залу – цілком собі симпатична люстра.

Скельний комплекс дещо постраждав, коли кілька років тому навколо Бучача зробили об’їздну: від вибухів пішли травертином тріщини.

Біля входу до храму помітно стару кладку. Кажуть, тут колись був мур.

На північ від печерного храму знаходяться значно менші гроти – деякі теж вирубані в скелях. Можливо, вони слугували келіями для монахів. в такому разі монахи тут були ну зовсім вже невибагливі… А зараз є невибагливі прочани: часом вони ночують просто в гротах. Найбільше віруючих сюди збирається на 28 серпня.

Біля мурованої церкви росте явір – ботанічна пам’ятка природи місцевого значення. Його вік – понад 350 років.

Неподалік від печерно-храмового комплексу – скромний мурований костел, зведений в 1903 р.

Використано матеріали інтернетпублікацій